Guest
Ти дуже гарна і про це знають всі, знаєш ти, знаю я - і це змушує мене бути нав’язливим... І я розумію, що так не повинно бути, що це викликає в тебе, якщо не огиду, то, принаймні, велику відразу... І ми з тобою могли би бути у в’язниці кохання ідеальними довічними в’язнями... Та ми не знайшли дороги туди, і тому не були там жодного дня, жодної хвилі, жодної миті, жодного разу... Я не цікавлю тебе і в цьому не винен я, не винна ти, і ми з тобою разом у цьому також не винні... Просто я не можу раптом стати прекрасним принцем, а ти не можеш мене покохати з примусу... Але я точно знаю, що в мене це не примха, не ілюзія, не самообман, не рефлекси тваринні... Але ти точно знаєш, що ніколи не будеш моєю... Ну й бог з ним... Я це якось переживу, я це якось винесу... Я так хочу, щоб ти була щасливою! Хай не зі мною, а з кимось іншим! І хай на тебе любов чиясь хлине зливою! А я вже свою майже знищив... В тобі стільки природньої сили, що вистачить на десяток перших красунь цієї планети... І ця сила всмоктує мене, вона затягує, наче чорний, пекельний, страшний чорторий... І я вже майже зовсім загинув, я вже намертво заплутався у цих твоїх солодких тенетах... Але, вибач, ця історія занадто банальна і цей сюжет неймовірно затертий, бо він також занадто старий... Гаразд, я зникну з усіх твоїх горизонтів, я не перетну жодної твоєї життєвої лінії... Шкода... Але що я можу вдіяти? Ти мала вибір і зробила його не таким, яким би я хотів його бачити... Однак, мені не звикати - я вже не вперше у своєму житті щось різко і радикально змінюю... Погано тільки одне - що я ніколи не зможу тобі так само віддячити... Тобі тим самим віддячити... Але може колись ти раптом засумуєш і почнеш згадувати мій номер телефону... Ти дзвонитимеш у мої двері, ти серед ночі плакатимеш під моїми вікнами... А я почну психувати, я кричатиму тобі - іди геть! Негайно повертайся додому! Якщо в мені й були якісь почуття, то їх більше немає - вважай їх безжалісно вбитими!
