Приснилось матері...

Приснилось матері, що ожили солдати, Які стоять одягнені в граніт... Приснилось матері: іде один до хати І раптом зупинивсь біля воріт. Чого не йдеш? Чого стоїш, мій синку? Чи мало настоявся край путі?.. Вже скільки літ не знаєш відпочинку! Вже скільки літ чекаю в самоті! Приснилось матері, що привела в оселю. Він автомат поставив у куток. І, мовчки скинувши запилену шинелю, Узяв у руки скрипку і смичок. Вустами струн почав розповідати, Як він ішов додому крізь грозу. І в тихім сні, у сні ридала мати І витирала радості сльозу... Приснилось матері, що подала сніданок, І син присів, і сперся над столом. Та раптом променем зашелестів світанок — І сон розтав, як роси за селом. “Чи це мана?“ — й самі побігли ноги. “О, де мій син?!“ — і впала край воріт... А в далині, де сходяться дороги, Стояв солдат, одягнений в граніт.