Guest
Я тепер не запалюю світла, від слова зовсім. Ніч прийде і вона буде мати твоє волосся. Часом з вікон заклеєних випаде промінь з пилом, наче та сивина, що в ці дні ти собі нажила. Я занурююсь в ніч, мов лягаю в твої обійми. У молитвах своїх не проси зупинити війни, не проси нездійсненного нам, а самий лиш мізер: загасити зірки та сховати подалі місяць. Уночі невідомо за ким калатають дзвони, уночі наші ріки й струмки не такі червоні, павутиння пітьми зашиває в будинках діри і цього мені досить, щоб мати ще крихту віри. Духи дому оплакують протяги коридорні, всі слова про любов застрягають клубком у горлі, та коли буде можна без жаху відкрити очі, повертайся, промовимо їх, наче вирок ночі. Десь далеко стомлений сірник тихо догорів. Най би зорі з неба до землі падали згори – крізь дахи, димарі, зорі падали прямо в ліхтарі, крізь дахи і димарі тихо падали прямо в ліхтарі.
