Guest
#ОсипМаковей #МаріяГончар #вірші #поезія #література Коли помрем і заростем квітками, у споминах ще оживем не раз, аж поки поруч з нашими кістками заснуть усі, що пам'ятали нас. І буде се вже наша смерть остання, наш порох вітер світом розжене; прийде весна, прийде пора кохання, а нас ніхто й ніколи не спімне. Аж вийде раз колись дівча самотнє в полудне ясне в тихий, сонний ліс — неждано серце защемить скорботне і ясний світ померкне їй від сліз. Се нас вона побачить і почує, мов сон і казку із старих
