Guest
НЕДОПИСАНИЙ ВІРШ Закінчувався двадцять перший рік. Відвідав Київ я, були там справи. Мав вільний час, ходити пішки звик, Тож Бабиним рішив пройтися Яром. Під враженням побаченого там, Чомусь схотілось вірша написати. Багато фотографій, діорам Про те, як людям довелось страждати. Життів забрала безліч та війна, Ще більш людських поруйнувала долей. І виправдання тому злу нема, При кожній згадці відчуваєш болі. Я передати іншим захотів Все те, що сам відчув, ідучи Яром. Тоді писнути кілька слів зумів, А потім на заваді щось там стало: «Грудневий Київ. Бабин Яр. Сирець. Сніжинки перші падають на землю. Спустілий парк, неначе справжній мрець, Лиш в далині видніються оселі. Там чути шум машин, колісний писк І інколи лунає звук сирени; Тут чорний крук злітає десь увись…» І … обірвалися слова поеми. Продовжити той вірш усе не міг, Постійно щось мене відволікало. Так непомітно місяць, другий збіг І раптом знов біда наш край спіткала. Тепер не кінохроніка й музей Про ті жахіття молоді розкажуть; Можливо, навіть Римський Колізей, Жорстокості подібної не бачив. А люди, що застали ту війну, Говорять, що було при німцях легше. І ці дні, звісно, також проминуть, Але життя загиблим не повернеш. Чорнозем п‘є людську невпинно кров, Комбайном смерть, а не косою косить, Міста квітучі бомблять знов і знов, Вкриває трави не роса, а сльози… Лишився недописаним той вірш, Немає слів, щоб біль весь передати. Засліплює людей і нині гріх, Не знаю, навіть, що на це сказати. Одне лише скажу: існує Бог, Він небайдужий до людського горя! Під час війни, повітряних тривог, Коли життя бушує, наче море, До Нього клич, Йому лиш довіряй, Він стомленим серцям дарує рай!
