Guest
Перші дні листопада. Вона спить у порожній кімнаті, в чужому ліжку. А він думає: чуже місто, чужа кімната — як я її тут залишу? Третя по обіді. Суха осінь. Посиджу, доки вона спить, заговорюючи постійно. Світло таке легке. Вона четвертий день у дорозі. Хай їй хоча би тут буде спокійно. Якщо буде потрібно — поправлятиму ковдру. Якщо буде холодно — причинятиму вікна. Спробую перехитрити її застуду невиліковну. Я сам усе це вигадав, вона ні в чому не винна. Як я її залишу? Незабаром почнеться вечір. Швидко стемніє, повітря остигне. Краще вже охоронятиму її речі. Краще вже грітиму її стигми. Раптом, коли я піду, ріки затоплять кімнату, раптом птахи почнуть битися в стіни, раптом дерева обступлять її й поведуть на страту, раптом сусіди почнуть рвати тіло її на частини, раптом, щойно я вийду, вона забуде про мене, раптом забуде все, що говорила до цього, раптом серце її, золоте й шалене, буде битись тепер для когось чужого. Хай спить. Хай розбереться зі снами. Хай її нинішні сни перетечуть у колишні. Навіть я
