Guest
Ще недавно режисери документального кіно займалися фільмуванням масових акцій протесту на вулицях українських міст, а тепер самі змушені організовувати демонстрації, щоб отримати змогу знімати фільми. Протягом перших років української незалежності виробництво кінохроніки та документальних фільмів скоротилося до мінімуму. Брак фінансування та будь-якої державної підтримки змусили ветерана української документалістики Ізраїля Гольдштейна стверджувати: «Влада не дає нам знімати, бо боїться, що за кількадесят років глядачі наших фільмів могли б запитати: а хто тоді був начальником, що довів людей до такого?» Сьогодні «начальники» добре відомі, але кінематографічних свідчень про наслідки їхньої роботи майже не залишилось. Фільм «Прощавай, кіно!» демонструє, чому так сталося: режисери пішли працювати сторожами, студії було замкнено, фінансування зйомок припинено. Цей фільм – один із найбільш радикальних у жанрі «кіно про кіно»: це кіно про те, як кіно перестало існувати.
