Зажура

Можливо, мене поховають на тій же горі, Де сто невідомих стрільців було в землю зарито. Де чорна береза і білі сльозини на ній І сяє волошками в степ непобачене жито. Де літо бреде по стерні, як поранений вовк, Де осінь скрадається лисом безжально похмура. Де небо - не більше, ніж вирваний з неба шматок. А далі - зажура, зажура, зажура, зажура... Щоб не знати, чи ще хто заплаче На могилі чорній на моїй Та сказати внукові: “Юначе, Вип’ють грабарі за упокій“. І не знати, чи ще хто заплаче На могилі чорній на моїй Та в одному впевнений, одначе - Вип’ють грабарі за упокій. Я впевнений: панна напише листа про печаль, Про темне життя і про світлу любов волоцюги, Я впевнений: панна напише листа про печаль, А далі - зажура, зажура, зажура, зажура... І не знати, чи ще хто заплаче На могилі чорній на моїй Та в одному впевнений, одначе - Вип’ють грабарі за упокій.