Христина Сирова - поезія Осіння Хандра

Осіння хандра прокрадається непомітно. Лізе під шкіру тисячами затуплених голок, Дре душу, ламає її, як всохлу макову голівку, Що забули на полі всі. І тільки вітри облизують Її холодом, туляться не маючи жодного співчуття. Бавляться мов бездиханною іграшкою, не пам’ятаючи, Що і в її посохлих венах колись текло життя та ховалось Сонце. Шкода, коли думаєш, що близькі тобі люди Зігріють, а вони й самі не знають, що таке тепло. Це ніби пірнати в калюжу і кожного разу битись об дно, Забуваючи, що це не океан і навіть не море. Іноді наші Близькі роздувають, як повітряну кулю власне, розміром В макове зерня, горе… і стають глухі. Анемічно бліді, Сухі, почорнілі руки – гілки дерев тягнуться в небеса. А закрито. В них на осінь перерва. А в близьких, часто, На співчуття. © Христина Сирова